„....Один раз на рік, за народним повір”ям, в ніч під Івана Купала, папороть квітне маленькими, як на кропиві, квіточками, що горять, як вогонь. Кому вдасться роздобути квітку папоротті, для того нема нічого неможливого: він знатиме, де є скарби в землі, і діставатиме їх без великих зусіль, йому відмикатимуться самі всі замки без ключа, тільки-но доторкнеться рукою, він може закохати в себе будь-яку дівчину..... Роздобути квітку папороті дуже важко, бо вона квітне всього лиш одну мить і пильно охороняється від людей чортами...”
Івана Купала – день літнього сонцевороту – припадає на 7 липня і сходиться із святом народження Іоанна Хрестителя. Святкували його ще наші пращури-язичники, вшановуючи Дажбога – бога Сонця.
Основні символи свята, навколо яких відбувалися дійства, - купальський вогонь та Купало (Марена). На Поділлі, Волині та Наддніпрянщині, дівчата робили Купало з гілок верби або цілого деревця, яке прикрашали квітами, вінками і стрічками. На Полтавщині Купалом було солом”яне опудало, вдягнуте у жіночу сорочку, а на голові квітчали стрічки або намисто. У деяких селах Купало майстрували з дерев”яними руками і на них чипляли вінки. Таке опудало називали Мареною.
На свято Івана Купало дівчата і хлопці виходили із співами за село, обкладали Купало соломою та кропивою і запалювали. Коли вогнище спалахувало, вони бралися за руки й перестрибували через вогонь. Якщо пара не роз”єднувала рук, то це був знак, що дівчина з хлопцем одружаться.
Дівчата ворожили, вмивалися „іванівською росою” - на красу, плели венки...
По всій Україні вірили в цілющу дію трав, зібраних уранці на Івана Купала. Таке зілля називали іванками. Його святили у церкви і зберігали на покутті, під образами, давали людям чи худобі від недуги, обкурювали ним приміщення. Під час грози пучки іванків викидали з хати на вулицю, аби не вдарила в житло блискавка. Кожна жінка в селі знала, яке зілля треба збирати: золототисячник, череду – від золотухи, ведмеже вухо – від наривів, ромашку – дітей поїти, полин – від живота.....Коли рвали іванки, то примовляли: „Земля-мати, благослови мене траву брати”.
На Київщині ще до схід сонця дівчата насаджували на довгу тичку віника і бігаючи вулицею, співали насмішкуватих пісень про хлопців. Хлопці віднімали віника, ламали його і теж співали жартівливих пісень про дівчат. По обіді дівчата знаходили гілку вишні, один із сучків якої нагадував голову, а два інших – руки. Вишню увивали вінками, квітами, намистом та стрічками – це теж Марена. Одна з дівчат несла Марену за село, інші, співаючи, супроводжували її. Там навколо Марени водили хороводи.
Як темнішало, хлопці відбирали Купало у дівчат, обривали з нього вінки і квіти, а деревце топили. Насамкінець молодиці й дівчата, приносили вареники, голубці, бублики та інший почастунок і влаштовували спільну вечерю.
Із віруванням у чудодійну силу сонця, води та роси, пов”язаний звичай купатися у росі. Так, на Покутті жінки та дівчата до схід сонця волочили по луговій траві чистий обрус, викручували зібрану вологу у відра і вмивалися – „черпали росу”.
Крізь купальський вогонь проганяли худобу – „щоб відьми не відбирали молоко та мор не чіплявся”, спалювали сорочки хворих дітей – „щоб разом з ними згоріла хвороба”.
За народним повір”ям, на Івана Купала вся нечисть збиралася на Лисій горі в Києві. Вважалося, що оберігають від неї гілки ліщини, вільхи, калини, верби, смереки. Ними обтикували хату, город, поле.
Купальськи вогні горіли по всій Україні. Їх не гасили – вони мали самі дотліти до останку.
Увечері проти Купала і на другий день діти теж бавилися в Купало. На Чернігівщині вони насипали купу піску і встромляли в нього жмут кропиви. Ставали навпроти, а один хлопець – „сторож” – підходив ближче, і всі разом починали співати. Хлопець, що стояв першим, біг і перестрибував через Купало. За ним усі інші. Якщо хтось зачіпав Купало, „сторож” жалив його кропивою по ногах. Так бавилися цілий вечір. Наприкінці несли Купало до річки та кидали у воду.
Пізно вночі, після потоплення Купало, дівчата починали ворожбу. Вони пускали на воду вінки із запаленними свічками і співали. Якщо вінок плив рівно і свічка не гасла, то це був знак, що дівка скоро піде заміж, якщо крутився на місці – ще дівуватиме. Коли вінок запливав далеко і там приставав до берега, в той бік дівці й заміж іти.
На Полтавщині побутував ще й такий звичай. Пущений на воду вінок переймав хлопець – наречений дівчини. Кожен парубок знав свій вінок, бо дівчата плели їх так, аби можна було розпізнати: вплітали велику квітку – червону чи білу, або перевивали барвистими стрічками....
„....Один раз на рік, за народним повір”ям, в ніч під Івана Купала, папороть квітне маленькими, як на кропиві, квіточками, що горять, як вогонь....”
До поміченого завчасно куща папоротті сміливець вирушає звечора. Розстеливши довкола росли освячену дванадцять разів скатертину (в якій освячувалася паска на Світле свято), він окреслює навколо себе коло стільки ж разів освяченим ножем, окроплює його свяченою водою і тоді починає молитися. Чорти добираються всіляких способів, аби залякати сміливця: накидаються звірами, повзуть вужами, оголошують свистом, кидають камінням, гілками та ін.... Тому, хто стереже цвіт папоротті, радять не озиратися і не боятися нічого, тому що чорти мають силу тілько до кола, окресленого освяченим ножем. О дванадцятій годині папороть розцвітає, і тієї ж миті квітка злітає на розстелену скатертину, яку треба швидко згорнути і сховати за пазуху, а ще краще – зробити розріз у шкірі лівої руки, заховати туди квітку і бігти, не озираючись на жахи. Страхіття, які супроводжують процедуру здобування квітки, бувають такі великі, що їх звичайно ніхто не витримує, і власником чудесного талісмана можна стати хіба випадково, причому чорти, врешті решт, все ж умудряються відібрати його собі.
Література:
Р.Кобальчинська. Золоті ключі.К.:Україна.,1993
Українські народні звичаї в сучасному побуті.Л.:Фенікс., 1990