Чи не найбільшим щастям для кожної української родини як в минулі часи, так і сьогодні було є і залишається народження дитини. Адже кожна новонароджена дитина це символ продовження життя. З давніх-давен поява немовляти в українській сім’ї супроводжувалась певними обрядами та звичаями, на які так щедра українська земля. Розглянемо передпологовий, пологовий і післяпологовий періоди у житті жінки, яка завагітніла і збирається народити дитину. Упродовж всього цього часу, аж до появи дитини, українська жінка дотримувалась передпологовий, пологовий і післяпологовий періоди народних обрядів, традицій та звичаїв, аби її дитина народилася здоровою та щасливою.

Ці звичаї та обряди були направлені на збереження самопочуття вагітної жінки, забезпеченню фізичної, розумової та моральної повноцінності новонародженої дитини. Так, вагітній жінці заборонялося споживати певні продукти, не дивитись на деяких тварин, обходити стороною калік, сліпих та інших хворих людей. Щоб негативні дії й вади оточуючих людей не перейшли на породіллю, жінку охороняли від нервових потрясінь, переляку, сварок. Сама жінка, як правило, приховувала свою вагітність якомога довше, щоб ніхто не наврочив на неї та її майбутню дитину, і щоб пологи не були тяжкими. За народними повір’ями, вагітна жінка не повинна була сваритись, гнівитись, підтримувати плітки, займатись крадіжками і т. ін., тому що всі ці негативні риси могли передатись її дитині. Їй також заборонялося переступати через колючі та гострі предмети; сидіти на ріжку стола; білити іфарбувати оселю; ходити вночі під дощем; працювати у свята. Засуджувалося вживання спиртних напоїв, паління; лихослов’я, лукавство, бо за народними поглядами, усі ці якості могли передатися дитині. Дані обряди становили своєрідну систему табу та заборон щодо їжі, місця перебування майбутньої матері, занять чи видів праці, поведінки, які ґрунтувалися на основі давніх уявлень, збережених у численних забобонах. Наприклад, вагітній жінці заборонялося стригти волосся, зупинятися на сакральних межах, що являлися рубежами між світами живих та мертвих, таких як поріг, ворота, перехрестя чи роздоріжжя, виходити з дому без оберегів тощо.

Для захисту від нечистої сили й пристріту вагітним жінкам радили носити обереги: залізну голку або ніж, друзки від розбитого блискавкою дерева, вугілля, шматочок цегли від печі тощо. До речі, мішечок із глиною або попелом із печі одразу після народження прив'язували немовляті до ручки, як нині прив'язують бирочки у пологовому будинку. Це робилося для того, щоб духи родинного вогнища оберігали і захищали маля, як і його матір під час вагітності. Цілителі кажуть, що якщо вагітна носитиме намисто з бурштину, то в неї пологи будуть легкими й вдалими, але він протипоказаний у разі гіпофункції (зниженої). Не доведи Боже здійснювати вагітній молодиці якійсь негативні вчинки! За давнім звичаєм, вагітній жінці не годилося з’являтися часто на люди, особливо в останні дні перед пологами, бо це мало глибокий психологічний зміст. Навіть – парапсихологічний. Адже жінка у стані вагітності досить чутлива. Вона вбирає в себе всі вібрації, всі психічні зрушення довкілля, всю, як нині мовлять, енергетику середовища, позитивну і негативну. І звісно, що все перейняте передається маленькій крихітці, яка у неї під серцем За народними традиціями, вагітна жінка, в основному, виконувала посильну домашню роботу на свіжому повітрі, на городі, в хаті. Важливого значення набувало спілкування молодої вагітної жінки зі своєю мамою, бабусею, рідними та близькими жінками, вона засвоювала за якимось рукоділлям дитячий фольклор, зокрема колискові, розмовляла зі своєю майбутньою дитиною, призвичаюючи її до світу, у який вона мала увійти. Загалом, передпологові звичаї були покликані сприяти нормальному перебігу вагітності, нормальному самопочуттю жінки, забезпечити фізичну та духовну повноцінність новонародженого, тобто природну обдарованість.


В українських селах, та й у містах, майже до кожної жінки при пологах запрошували бабу-повитуху. Обряд запрошення починався з того, що до баби-повитухи йшов чоловік породіллі з хлібом і сповіщав про наближення пологів. Прийшовши до господи породіллі, баба-повитуха відчиняла всі вікна, двері, відпирала замки, розв’язувала всі вузолки, щоб дитині було легше з’явитися на світ, а також окроплювала свяченою водою приміщення, в якому знаходилася майбутня мама. На столі, як за звичай, обов’язково лежав хліб. Перед пологами жінку обкурювали зіллям. Народ вірив, що ці магічні дії мають надприродну силу і є корисними для матері та новонародженого. Магічні дії часом супроводжувалися примовляннями. Наприклад, баба давала породіллі пити воду з пригорщі, решту води зливала над жінкою зі словами: “Як ота вода легко сходить, так би ота дитина легко з тебе зійшла”.

Народження дитини було принциповою подією, тому, що ставало фактичним визнанням сім'ї. Бездітна сім'я традиційно вважалася неповноцінною. Жінки старалися приховати вагітність від злих очей (наприклад, старих дів), намагалися за прикметами визначити стать дитини. Особливо бажаними були хлопчики. Заздалегідь вирішувалося питання про повивальну бабку, від якої багато в чому залежав успіх пологів. Як правило, повитуху запрошували, коли пологи вже починалися, і вона приходила з хлібом, освяченою водою і цілющими травами - “зiллям”. Досвідчена повитуха надавала і практичну допомогу Деякі з них вправно робили породіллі масаж, компреси з навару льону, розтирання маслом, вигрівання гарячим зерном. Сам момент появи малюка на світ також супроводжувався обрядами, бо саме тепер намагалися визначити його характер, майбутній рід занять. Символічним було обрізання та зав’язування пуповини. Пуповину хлопчика відсікали
ножем на сокирі, щоб господарем був, майстром, а дівчинці – на гребені, щоб пряла багато, ткала. Зав’язування пуповини супроводжувалося побажанням дитині здоров’я, розуму, довгого і щасливого життя. „Зав’язую тобі щастя і здоров’я, і вік довгий, і розум добрий” – приказувала бабка. Пуповина зав’язувалася лляною чи конопляною пряжею –
„матіркою”, „щоб у породіллі діти велися”, „щоб дитина плодовита росла”є Пуповину і послід звичайно закопували в землю пфд родюче дерево, але іноді шматочки висушеної пуповини або “сорочки”, в якій народилася дитина, використовували як оберіг або вірний засіб від безплідності. 

Після успішного завершення пологів для очищення й охорони матері й новонародженої дитини в дію вступали післяпологові обряди та звичаї. Особливою різноманітністю відзначався обряд пов’язаний з відрізанням пуповини у новонародженого. На всій території України існувало повір’я: якщо її відрізати на куделі, то в майбутньому будуть народжуватися дівчата, на сокирі – хлопці. На Бойківщині, Гуцульшині дотримувалися звичаю зберігати перев’язану пуповину до того часу, поки дитина сама її не розв’яже. Вірили, що таким чином дитина “розв’яже собі всю роботу”, буде рости хазяйновитою і розумною. 


Значне місце посідали обряди, пов’язані з першою купіллю. Існувало повір’я, що виконані в перший день народження дитини магічні дії впливатимуть на її подальше життя. Щоб дитина росла здоровою, у першій купелі використовували свячене зілля або свячену воду. 
Цьому надавали великого значення не лише з гігієнічних міркувань, а й з оберегових. Адже вода, за народними уявленнями, символізувала силу і чистоту. У купіль дівчинки додавали меду, іноді молока, ромашку, вишневу гілочку, калину, любисток, щоб красивою була. Хлопчикам клали коріння дев’ясила, щоб сильними були або й сокиру, любисток, гілочку дуба, барвінок, тую, чорнобривець. Скупану дитину обсушували коло печі. Це робили не тільки з гігієнічних міркувань, але й з метою прилучення новонародженого до домашнього вогнища. Про вшанування вогню і домашнього вогнища та віри в їх очисну і охоронну дії свідчить звичай гуцулів прив’язувати на праву ручку немовляти разом з іншими оберегами (наприклад, часником) мішечок зі шматком глини з печі. Сина загортали у сорочку батька, дочку - в материнський одяг. Безліч найнезвичайніших предметів використовували як обереги, які клали в колиску, у повивальник - шматочок вугілля, декілька зерен, сіль, підсолений хліб, ножиці та ін. У післяпологовий період здоров’я матері й дитини охоронялося від усього злого цілою низкою оберегів. Найпоширенішим в Україні був звичай пов’язувати дитині на ручку червону нитку. Після пологів породілля, дитина й баба-повитуха за церковними повір’ями вважалися нечистими і повинні були пройти церковний обряд “виводу”, який характеризував їх очищення. І тільки після здійснення цього обряду дозволялося відвідувати церкву. Довго в народі зберігався звичай очищення породіллі, який разом з нею здійснювала баба-повитуха. Виходячи з дому, жінка переступала ніж, яким баба відрізала пуповину, тричі поливала бабі руки водою, щоб усе нечисте зійшло з водою в землю. Цей обряд під назвою “злити на руки” був поширений майже на всій Правобережній Україні.
Незабаром після пологів (на 3-7-9 день) влаштовували “родини” - своєрідний очисний ритуал, оскільки породілля вважалася нечистою. У кімнату, де відбулися пологи, три дні не можна було заходити, до очищення жінка не могла доїти корів, ставити опару, місити тісто, торкатися ікон. У цьому відчувається відгомін дуже давніх язичницьких вірувань. У цей же період молода мати була особливо вразлива для зурочення і причини. Тому за допомогою повивальної баби вона організовувала гостину. Основними обрядовими елементами “родин” були ритуальне обмивання рук матері і повитусі, а також куштування спеціально приготовленої “бабиної каші” (з проса, гречки). Матір, дитину і бабу гості, які прийшли, повинні були обдарувати полотном і монетами. Батько брав у цьому обряді незначну участь. 
Після завершення пологів давали певний знак, наприклад, вивішували на високій жердині сорочку породіллі, або стріляли із рушниці. І для сусідів та родичів це слугувало сигналом, що можна відвідати породіллю.
Такі відвідини називались одвідками. Вони були невід’ємною частиною звичаїв, пов’язаних з народженням дитини. Велика роль в цьому обряді належала членам громади.
Основною метою його було підтримати та вшанувати породіллю. Цю місію виконували
тільки жінки, бо участь чоловіків була небажаною, оскільки вони могли зашкодити
породіллі. Це стосувалося і хворих та вагітних жінок. Певні обмеження на провідування
мали жінки різного віку та родинного стану. В залежності від цього розрізнялися два види
провідування − одвідки та родини.
На одвідки, як правило, приходили поодинці і в основному літні родичі та сусіди, а
також баба-пупорізка, а на родини приходили переважно юрбою і лише молоді родички,
іноді приходила і баба-пупорізка. За традицією, до породіллі не можна було йти з порожніми руками. Тому їй приносили подарунки в основному вироби з тіста – вареники, млинці, налисники, пироги або пампушки, метою яких було сприяти швидшому одужанню породіллі. 
Звичай прилучення новонародженого до громади було одним з найважливіших подій родильної обрядовості, який нерідко поєднував декілька обрядових дій: ім’янаречення, хрестини та обмивання (зливання), хоча ці обряди могли виконуватися і окремо. 

Звичай ім’янаречення пов’язувався з переконанням, що гарно обране ім’я має сприяти щастю та добробуту немовляти: „Є слово, з яким людина не розлучається ніколи. А народиться дитина – до неї це слово приходить першим. Воно має бути дзвінким і красивим. Це її ймення. В Наддніпрянській Україні ім’я дитині обирали куми. Щоправда, в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. батьки самі називали свою дитину, орієнтуючись на такі імена, які носили гарні, доброї вдачі люди, або робили це на честь батька чи діда. Пізнішу форму ім’янаречення, пов’язували з хрещенням – „йти за молитвою”. Називав дитину священик за святцями. Дуже важливим був момент надання немовляті імені, оскільки добре вибране ім'я забезпечувало малюку щастя і благополуччя. Було прийнято давати імена за святцями (в межах 8 днів до і 8 днів після народження). Відомі випадки, коли незаконнонародженим дітям давали немилозвучні імена. Давні обряди вибору імені були повністю замінені церковним хрещенням – обрядом, який виконується на знак прилучення людини до Бога, християнської віри, очищає душу від первородного гріха. В цьому обряді величезну роль відігравали хрещені батьки дитини - куми. Їх звичайно вибирали серед близьких родичів (кума обов'язково повинна була мати дітей). Саме вони приймали малюка з рук священика, вносили його в будинок і клали на вивернену овчину - символ здоров'я і благополуччя, потім обов'язково обдаровували новонародженого. Інститут кумівства в Україні був дуже поширений. Хрещені батьки шанувалися нарівні з рідними і зобов'язані були всіляко піклуватися про хрещеників. Вони відігравали почесну роль на весіллях, брали участь у вихованні сиріт, але головною вважалася їх духовна спорідненість. 


Хрестини були великою родинною урочистістю, і починалися із запрошення кумів. Куми приходять, одягнувшись у святковий одяг, і приносять із собою шматок хліба, бубликів
та „крижмо”. При вході кажуть: „Магай, Бог, кланяємось Вам хлібом”. Потім сідають, їх 
частують горілкою, причому той, хто п’є, промовляє: „Дай, Боже, син да великий ріс, людям на славу, Вам – на поміч та утіху”. Горілку, що залишалася в чарці, вибризкують на стелю, щоб „породілля дригала”, і при цьому звертаються до баби: „Щоб його (тобто
новонародженого) відреклася, а до іншого поволоклася”. Кожен, хто приходив до хати під час першої купелі, мав кинути до неї монету “на щастя”. 
За християнським звичаєм, як в минулих століттях, так і нині, в Україні новонароджену дитину охрещують. Хрестини раніше намагалися зробити у день народження, оскільки, за звичаєм, до цього матері не можна годувати дитину. Але цього дотримувалися рідко й охрещення відбувалося через місяць, два, а той пізніше. Перед тим як нести дитя до хреста, його загортають у біле полотно, яке має назву “крижмо”. Воно має бути чистеньке, біленьке, “тільки не з квіточками, бо буде лице цяточками”. Баба-повитуха, викупавши дитину, сповиває її і кладе туди шматочок хліба, сіль, вугілля, глину, з печі – печину, та залізну невелику річ. При цьому навчає куму робити те саме, і коли хтось із поганим оком на дорозі зустрічається, слід приказувати: “Сіль тобі в очі, печина тобі в зуби, залізяка на груди!” На покуті баба стелить кожух і кладе на нього дитину. Кума у цей час бере зі столу цілушку від хліба, кладе в пазуху й ніби до себе говорить: “Щоб на все добре було”. Після цього кожух з дитиною кладуть на вишиту подушку й з чотирьох кінців батьки і куми піднімають його тричі, приказуючи: “На щастя, на здоров’я, на многії літа!”. Нарешті баба-повитуха передає дитину кумові, говорячи (тричі): “Даю вам народжене, принесіть хрещене”. Далі кум віддає дитину кумі (якщо хлопчик, то на порозі, якщо дівчинка через гребінь) і несуть її так само –відповідно до статі ступаючи з правої ноги. Під час хрещення хресні мама й тато тримають дитину на “крижмі” й батюшка за християнським звичаєм у купелі охрещує новонародженого. Після хрещення вважається, що немовля знаходиться під охороною Бога від всіляких хвороб і зла.

Церковний обряд хрещення в кожній українській родині відзначався особливою урочистістю. Найпочеснішими особами цього обряду є хресні батьки (куми), яких запрошують до цього почесного звання рідні мама й тато новонародженої дитини. Хресні батьки вважалися як родичі для родини, а для похресника другими батьками. Якщо в сім’ї траплялися якісь негаразди, то в скрутну годину хресні батьки допомагали опікуватися дитиною. У випадку, коли з рідними батьками траплялось нещастя, то хресні батьки заміняли рідних. За звичаєм, у куми обирали людей, які мали своїх дітей. Вважалося доброю прикметою, коли кума була вагітною. У різних етнографічних районах України існували різні звичаї обрання хресних батьків. Переважно за кумів кликали когось з далекої родини або односельців. На Лемківщині існував цікавий звичай кликати до своїх дітей одних і тих самих кумів. Перший раз чоловік був за хресного, а в наступний раз – його дружина за хресну і навпаки. Різною була й кількість пар хресних: від однієї до п’яти. Присутність рідних батьків на обряді була необов’язковою. Хресні батьки мусили бути християнами, тобто хрещеними в церкві, та перебувати у законному церковному шлюбі. Під час хрещення у церкві дитині давалося ім’я. Серед українців побутувала думка, що гарно обране ім’я має сприяти щастю та добробуту немовляти. В різних регіонах України існували різні звичаї обрання імені: на Поліссі дитину нарікала баба-повитуха, на Полтавщині вона це робила разом з кумами, на Надніпрянщині та Півдні України – обирали ім’я куми. А вже наприкінці XIX – початку XX ст. батьки самі називали свою дитину, орієнтуючись здебільшого за церковним календарем, або робили це на честь батька чи діда. Часом траплялися випадки, коли позашлюбній дитині давали негарне ім’я на ознаку незаконного її народження. Дуже рідко зустрічалися такі ситуації: священик, перебуваючи у не зовсім добрих стосунках з родиною новонародженої дитини, негарно називав її на свій розсуд. Поняття “негарне ім’я” було специфічним для кожного села чи регіону, бо здебільшого асоціювалося з конкретними людьми: пияками, злодіями тощо.

Хрещення дитини вважалося й сьогодні вважається однією з найурочистіших подій в житті людини. Тому на святкування після хрещення дитини сходилося багато гостей: родичі, сусіди, знайомі. Щоб життя новонародженої дитини було веселим та щасливим, гості проголошували багато побажань і за традицією хрещені батько, мати й всі запрошені дарували подарунки. Цікавими є примовляння з приводу похрестин: “Ой ми вчора на родинах були, а сьогодні на хрестини прийшли. А ми прийшли з Божого дому, принесли дитину додому. Дитина хрещена, через куми принесена”. Український народ завжди славився своєю веселою вдачею, співучістю і дотепністю на жарти та прислів’я, тому свято було веселим і гомінким. 

Закінчувався родильно-хрестинний обрядовий цикл святкуванням “пострижинами”. Коли дитині виповнювався рік, то відбувався обряд пострижин, головною метою якого було сприяти доброму здоров’ю та росту немовляти. Він символізував перехід новонародженого в новий віковий період. На це свято запрошували бабу-пупорізку та хрещених батьків. У сімейному колі за участю сусіда і кумів батько і повитуха стригли малюка. Обрядові дії обряду пострижин для хлопчика і дівчинки були різними. Малюка садили на подушку чи кожух і кум, тричі перехрестивши його, вистригав своєму похресникові трохи волосся навхрест. Дівочий же різновид пострижин – це обряд заплітання – урочисте плетення навхрест перших кісок хрещеною матір’ю. Хлопчика при цьому садили на сокиру, дівчинку - на веретено. Повитуху за це нагороджували, вона також обдаровувала дитину. Всі присутні обов'язково дарували що-небудь малюку “на зубок”. Обстрижене волосся ховали або закопували, щоб уникнути причини. Надалі в селянському середовищі не було заведено відмічати дні народження.

Упорядик Ю.Шушайло, за матеріалами етнографічних досліджень